To Top

Перейти к содержимому


Фотография
- - - - -

Спогади мудрого дідуся


  • Авторизуйтесь для ответа в теме
Сообщений в теме: 29

#1 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 18 Октябрь 2012 - 19:15

Предлагаю вниманию форумчан и гостей сайта книжку фастовчанина Виктора Григорьевича Бойко. Стиль и орфография сохранены.



]]>
Изображение
468x679(274.18 kB)
]]>
]]>хостинг картинок]]>


Бойко Віктор Григорович,


Народився в м. Фастів в вересні 1945року, в сім’ї службовців на залізничній станції. З 1952 по 1963 роки навчався в середній школі№19 (тепер №9), а по закінченню вступив на навчання до Київського Механічного технікуму, який закінчив в 1967 році.
Після закінчення технікуму почав трудову діяльність на Фастівському заводі РЕМ3 (ремонтно-механічний, згодом став ЗЕТО) технологом виробництва. З квітня 1967 по червень 1969 рік служив в армії а по завершенню вернувся на ЗЕТО де пропрацював до квітня 1978 року: майстром, начальником цеху, замісником директора по загальним питанням. Без відриву від виробництва закінчив інститут,отримавши фах економіста. Потім продовжив трудову діяльність начальником виробниче - диспетчерської служби рай сільгосптехніки. З березня 1980 року працював в міськкомі партії та райвиконкомі,а з листопада1983 року з посади ,секретаря Райвиконкому пішов працювати директором Фастівського Скобяного заводу (потім заводу «Темп»), з 1996 року пішов на пенсію.





Вступ!
Про що і як!

Наше життя як велике коло: біжиш по ньому то швидше, то тихіше і нарешті добігаєш туди звідки почав – в небуття! І чим ближче той край звідки почав свій біг на цьому світі тим, як не дивно, спогади яскравіші про далеко минулі часи, часи дитинства, юності, зрілості ну і все бліднуть часи старості (може саме тому, що хочемо бути молодшими і пам’ятати себе гарними, дужими, закоханими та щасливими). Тут певне я трохи перегнув бо на старість ми щасливі прожитими роками, ріднею: синами, дочками а особливо онуками! Це наша радість, втіха і кращий здобуток нашого життя, бо думаєш: «А не було б мене, не побіг би я по колу життя, то і моїх саме таких гарних чарівних діточок та онуків не було б, ясне діло бігунів на колі життя багато і нащадки їх не гірші та трохи не такі, ось мої доні - впертість, наполегливість та кмітливість саме мою отримали і навіть онуки та онучки теж щось від мене мають, там носик курносенький, там посмішка чи певна риса характеру! Хотілось би щоб на тому колі бігали частинки мене хай і в генах близьких мені людей але хай би бігали! А якщо маєш двох онуків і двох онучок, то скажу вам, що певна гордість груди розпирає! Не дарма по колу життя бігав і слід перебування залишу! Ну, а тепер до суті справи! Чому за спогади взявся? Навіщо і про що?
Взявся писати тому, що може хтось з старих товаришів згадає нашу юність, а може хтось з молодих поглянути захоче як ми в давнину жили чим переймалися. А ще мені хотілося розповісти про чудовий край де я народився зростав і залишуся на віка!


Фастів – місто моє, моя любов!

Так вже сталося, що все моє життя пройшло в Фастові, як для мене, найкращому місці на землі! Тут я народився, зростав, мужнів, працював, ростив дітей. А став я в коло життя осінню 1945 року, Фастів весь в руїнах, хоч і звільнили його в 1943 році, життя тільки-но налагоджується! Світло виробляють міська електростанція (яка розташовувалася там де старі корпуси швейної фабрики) та поїзди, що стоять на коліях станції! Більшість мешканців світла не мали – свічки, керосинові лампи, що нещадно чадять та псують повітря, ось тогочасні знаряддя світла. Водопровід також рідкість, водокачки в основному працювали на залізницю, заправляючи потяги, а міська водокачка (район 1-го пляжу) малопотужна. Пологовий будинок в Фастові після війни розташовувався в двоповерховому приміщенні, що і досі існує в дендропарку «Юність» (тоді це була просто роща). Ось саме там на 2 поверсі побачив я світ Божий. Це вже потім там функціонував диспансер для хворих на мокроти. Під час війни багато дерев було вирублено на дрова і роща виглядала не так як тепер! Моя бабуся розповідала, що її прадід колишній військовий високого чину володів маєтком, що був на місті дендропарку, але Жовтнева революція примусила його залишити маєток, а нащадкам залишились тільки солодкі спогади! Одна страшна історія, що розповіли мені батьки пов’язана з тим місцем: під час війни в рощі в одному з приміщень тимчасово знаходився німецький штаб однієї з частин Вермахту. Поряд за ровом мешкали люди і в одній сімї жив маленький хлопчик, що був на жаль, не сповна розуму. Цілими днями він бігав по вулиці поки, одного разу не потрапив під самий німецький штаб. Німці відразу побачили вади малої дитини, а коли хлопчина взявши хворостинку навів на них і жартома сказав: «Бах-бах!», то нелюди на очах матері застрелили дитинча! Поховали його там же в рощі і довго ще невеличка могилка жахала нас підлітків. Під час реконструкції парку цю могилку (вірніше пригорок, що від неї залишився) бульдозер зрівняв.

ИзображениеНімці у рощі.
ИзображениеКолишній пологовий будинок. Дендропарк.

Звісно не німців, не часів окупації я не бачив і тільки розповіді батьків збереглися в моїй пам’яті. А тепер вже мої спогади про ті часи, про моє місто, воно яке було і якого більшість не пам’ятає. У Фастові в той час крім вулиці Леніна (тепер Соборної) та Кірова, вкритих бруківкою, всі вулиці були ґрунтовими. Наша сім'я жила на вулиці Радянській (недалеко від теперішнього міськрайсуду), яка також після дощу ставала бурною рікою, по ній вода неслася вниз, де потім стікала в яри. Хлопчаки, після дощу вибігали на вулицю і в промитих водою проймах шукали цікаві речі: гільзи, патрони, німецькі монети, навіть запальничку з гільзи я знайшов і подарував батьку. А навкруги лежали більш небезпечні предмети: так на місті теперішньої будівлі суду, пожежної частини та енергодільниці був знівечений війною міський парк, старі каштани, руїни фонтану та колишнього дерев’яного театру, ями від авіабомб та бур’яни густі та непролазні. Саме серед тих бур’янів ми знайшли артилерійські снаряди та кілька мін. Загорнувши «дорогоцінні» знахідки в ганчірки ми тихенько перенесли здобич в іншу воронку від бомби поряд з нашим городом (там тепер гаражі автомобільного технікуму). Стадіону тоді не було і город тягнувся майже до середини теперішнього футбольного поля. Всією юрбою, чим швидше поснідавши, ми бігли до чагарників в конці городу. Доросліші хлопці, що вже ходили до школи, обережно витягували снаряд з гільзи щоб трубчатий порох став нашою здобиччю. Поділивши порох між собою та відсипавши нам, малюкам по повній кишені, розходилися закидавши решту снарядів та мін гілками та травою. Тепер починалися веселощі, на пеньок викладали величезну гусінь чи жуків, обкладали порохом і підпалювали, швидкою хвилею горів порох а добігаючи до обкладеної жертви він спалахував яскраво з шипінням. Порох жовтого кольору не димів, а ось чорний давав чаду на весь двір. Мінами займалися ще доросліші хлопці вже старшокласники, спритно відвернувши запальники та закопавши їх від гріха подалі в землю, на багатті витоплювали тол розливаючи в паперові коробочки. Потім міняли його на цукерки у рибалок. Якось, коли ми знову побігли до схованого боєприпасу, нас вгледіла матінка та й наказала батькові: «Ану поглянь! Чим це вони так завзято бавляться в бур’янах?». І коли ми саме дістали один зі снарядів, з’явився батько!.... Що я довго не міг сидіти не головне, мене цілий тиждень не пускали гуляти, а ще цілий час я вистояв на колінках в кутку на розсипаній солі (це бабуся для виховання підсипала), ой як було соромно, як свербіла шкіра, а сльози струмками текли по щоках. Покарання подіяло і більше на збирання боєприпасів не тягнуло. До школи ще було майже рік і я продовжував насолоджуватися безтурботним життям. В той час їжу готували на примусах та керогазах, тож головне в кожній родині було мати певний запас керосину, бо без нього, як кажуть, не лампи запалити, не обід приготувати! В місто спочатку привозили і відпускали керосин прямо з бочок, прилаштованих на авто, але невдовзі з’явився магазин, що так і звався «керосинка», тепер так зветься пивний бар поряд з друкарнею, але не всі знають що саме це і був після війни магазин по продажу керосину. В чергу ми з батьком ставали ще зрання бо до відкриття магазину хвіст черги витягувався вже по вулиці Леніна. В магазині керосин знаходився у ваннах, що були вмонтовані в прилавки замість вітрин. Кожен приходив з бідончиками (мов для молока) на 3-5 літрів, продавець мірними квартами (по 1, 2, 3 літра кожна) черпав з ванни керосин і виливав в бідончики! В магазині, поки до прилавку дійдеш, керосином надихаєшся, ще і одежа тиждень «пахне». Тож не воші нас не брали не клопи! А запалювати примус навіть я шестирічній хлопчик умів, прочистивши спеціальною голкою горілку, обережно наливав керосин в круглу бороздечку навколо горілки, підпалював і чекав поки горілка розігріється, а керосин догорить. Потім накачував впакованим в примус насосом повітря і коли газ з шипінням починав вилітати під тиском, підпалював, ось і вся мудрість! Ще загальною розвагою для хлоп’ят була поява на конях збиральників ганчір’я, паперу та металів. У кожного з нас був припасений вузлик старих ганчірок чи картону (бо тонкий папір газет чи книг йшов на самокрутки курців) і коли раз на тиждень на вулиці старий єврей Яша гукав: «Тряпки, залізо, макулатуру міняю на хороші вєщі», ми бігли зі всіх ніг до його возу, міняти заготовлене на надувні кульки, глиняні свистульки чи неваляшки. Потім підходили з клунками батьки вимінюючи непотріб на сірники, мило, зошити для школярів чи липучки від мух та порошок від тарганів. Поки батьки працювали на роботах а бабки копирсалися на городах, ми гралися: інколи в жмурки (ховалися по черзі а один шукав), в землю (коли в коло проведене на землі по черзі кидали ножі та стоячи на одній нозі проводили лінію як більше відхоплюючи собі землі, програвав той що вже не міг стати та провести лінію), інколи в монети (кожен мав важку монету –бойок і нею вдаряв по монеті іншого, щоб перевернулася, тоді забирав собі), а головна забава це гра у війну. Тут ми могли грати з ранку до вечора, кожен мав дерев’яного пістоля та гвинтівку, кілька «гранат» (найчастіше початки кукурудзи). Головне було виграти, що ти за наших, за червоних, ну а ті хто були за «фріців» трохи злилися, але воювали завзято і вперто. Майже кожен старший хлопець мав справжню зброю, хай той «Вальтер» чи «Парабелум» був зламаний, але виглядав досить грізно, не проблемою були штики, і якщо німецькі використовували в господарствах щоб різати свиней чи іншу худобу, то нашими від трьохлінійок примикали худобу на випасі. Так і моя бабуся кожен ранок вела корову Маньку на вигін і заштрикала штиком вірьовку до землі! Майже кожен зі старших хлопців майстрував собі самопал. Брали кусок мідної трубки від бензопроводів автівок, плющили один кінець, гнули і прилаштовували трубку до дерев’яної дошки, випиляної під пістолет, з боку сплюснутої трубки робився невеличкий отвір для запалу, ось і мали зброю! Нашпиговували трубку сірчаними головками сірників, ними ж і отвір для запалу, останніми в трубку запихали дробинки з свинцю чи просто папір (холостий набій). Коли підносили сірник чи фітіль з тліючого шпагату, промащеного мастилом, то відбувався постріл. Гра небезпечна та дурна, бо частенько обпікали руки та калічились дробинами, але мабуть такими ми тоді були. Ще нам майстрували самокати, для цього, головне було дістати два підшипника, потім з двох дощок і цих підшипників (замість коліщат) і майстрували самокати, що за конструкцією нагадують теперішні металеві на коліщатах. На цих саморобках ми ганяли по вулицях, скочувались з гірок і були щасливі від своєї втіхи. Місто оговтувалося після війни, запрацювали підприємства залізничного вузла, промкомбінат (згодом завод залізних виробів, пізніше «ТЕМП»), побутовий комбінат, хлібозавод та млини. Ремонтували зруйновані цехи «Червоного жовтня» і вже налагоджували виробництво, почала працювати швейна фабрика, тощо.
Життя налагоджувалось, не маючи телевізорів, люди ходили частенько один до одного в гості. Пам’ятаю як у нас збиралася дружня компанія батьківських друзів і після частування вареною картоплею, заправленою цибулею та салом, та оздобленої самогончиком, починали лагодити патефон прямо на підвіконні. І ось звучать вальси, чи танго а гості та батьки танцюють і весело сміються. Як давно це було, а в пам’яті дитячій залишилось назавжди.

Війна скінчилася, життя відновлювалось, людям хотілось забутися від пережитого і саме тому раділи кожному святу: 1-му Травню, святу Жовтневої революції, Новому року та іншим офіційним святам. А ще були неофіційні, але такі бажані для людей: Пасха, Різдво Христове, Трійця та Покрова. На офіційні свята вдягнувши найкраще йшли колонами розмахуючи прапорцями чи здіймаючи до гори транспаранти, що славили Великий і могутній Союз та його вождів. Потім гуртувалися компаніями і після нехитрої трапези, співали та танцювали під патефон. Релігійні свята святкували з родиною, бабусі ходили до церкви (батьки ні, бо партія не веліла) і гучних танцюльок не було, але їжа була святковіше і обов’язково випічка: пироги, калачі.… Смакота! Та для нашого міста раніше найголовнішим завжди був ДЕНЬ ЗАЛІЗНИЧНИКА! Пам’ятаю як ретельно наша сім'я готувалася до цього свята, бо ж всі, окрім бабусі, були залізничниками: дід працював головним кондуктором і без його свистка (як мені тоді вважалося) не один потяг не міг почати свій рух! Батько керував технічною конторою станції, а мати працювала в політвідділку Фастівського відділення залізниці (до війни розташовувалось по вулиці Кірова де тепер дитячий садочок, що навпроти кафе «Каштан», після війни в приміщеннях, де тепер станція швидкої допомоги та магазин «12 Стільців» по вулиці Шевченко).
Тож, з вечора, дід і батько одягали на формені кашкети білі накрохмалені верхівки, зубним порошком натирали парусинові туфлі, та сушили їх на частоколі, мати гладила білі френчі. Зрання всі йшли до парку залізничників де у відкритому, огородженому високім парканом кінотеатрі йшла офіційна частина свята з обов’язковим концертом та нагородженням переможців Соціалістичного Змагання! А в парку та закусочній «Голубий Дунай» (так чомусь всі називали звичайнісіньку пивнушку) столи ломилися від різних страв та напоїв. Фірмовою стравою для «Голубого Дунаю» були відварені раки з бочковим пивом. Навіть на вітрині закладу були намальовані величезні червоні раки та кухлі пива з великою шапкою піни зверху.
ИзображениеПарк залізничників п’ятдесяті роки.


Далі буде.
Omnia mea mecum porto

#2 alecko

alecko

    Вшанований громадянин міста

  • Пользователи
  • PipPipPipPipPip
  • 1 498 сообщений

Отправлено 18 Октябрь 2012 - 19:37

Простой быт, а как цепляет.
ЗЫ. Керосинку застал ещё работающей по прямому назначению B)

#3 anticom

anticom

    Вшанований громадянин міста

  • Пользователи
  • PipPipPipPipPip
  • 1 555 сообщений

Отправлено 18 Октябрь 2012 - 20:14

Всегда интересно читать о том, что уже стало историей.

Спасибо. B)

#4 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 19 Октябрь 2012 - 09:20

Продолжение

Взявши за руку, дідусь водив мене по парку, підводячи до столів з їствами. Ось ми попили смачного лимонаду (вірніше дід пив пиво а я водичку) і тут я попросив такої чудової на вигляд, звернутої кільцем «Одеської» ковбаси: «Дідусю хочу, вимовив я!» Відповідь я пам’ятаю досі: «Цією ковбасою тільки алкоголіки закусують!», і взяв мені бутерброд з тоненько нарізаною сирокопченою «Московською» ковбасою! Яка вона була смачна та ще потім і морозиво шариками в вазочці на довгій ніжці! Починалися танці під духовий оркестр але мені вже час додому. Підійшовши до фонтану в парку, ще раз поглянувши на суворого Сталіна, що стояв на постаменті та на фігурку маленького Леніна – школяра, ми йшли додому!
0ebfb0fd089e1bc3c7583683783d186e.jpgМаленький хлопчик- це я з батьками.06be6ca3a88ecf6994121ef0ba945fee.jpgФігурка Леніна-школяра
8fe5953af7de9848699c65c7356373f2.jpgФонтан "Дівчинка і гуси"

На наступний день святкування Дня Залізничника продовжувалося на природі на річці Унава (на 5 пляжі, чи з боку радгоспу «Унавський»). Виїжджали сім’ями (навіть транспорт підприємства надавали), знову сміх, співи, розваги та пригощання! А поряд між містом та селом Веприк, був розташований аеродром з аероклубом, де вчилися літати на літаках та стрибати з парашутами. Десь опівдні почувся гуркіт моторів і літаки почали кружляти над Унавою а потім з них посипали люди, спочатку маленькі мов цяточки, а потім все більші і більші. «Невже розіб’ються, затулив я очі». Та ні ось один, другий, потім інші підстрибнули трохи в гору і вже тихенько під шатрами парашутів спускалися до долу. Від збудження та всього побаченого, я стрибав і щасливо озирався: «Чи всі бачили те диво ?». І тут вітер, що здійнявся, шпурнув кількох парашутистів прямо в ріку, човнами попливли на допомогу та спритні спортсмени вже самі потихеньку дісталися берега, витягуючи парашути з води. Вже немає того аеродрому, тільки поле вкрите травою і пам’ять наша, тих, хто це бачив в тому далекому дитинстві.
Закінчувався серпень 1952 року а з ним і босоноге дитинство, бо вже 1 вересня я пішов до школи. 19-та залізнична школа (тепер № 9) була престижна для навчання вже і тоді. Як дитина залізничників, я був прийнятий до цієї школи. Вже добудовували спортивний зал і як на той час, школа мала гарний вигляд. Тепер, коли дивишся на сучасні будівлі школи, видно убогість старого приміщення, але для нас, її вихованців, вона завжди буде найдорожча та наймиліша. Тут ми мужніли, розумнішали, набували життєвого досвіду. При порівнянні з теперішніми школами можу сказати, що далеко не все стало краще. Візьмемо фізичний розвиток школярів. Цьому питанню в наш час надавалася дійсно величезна увага і не на словах а на ділі. Для прикладу, в Фастові в кожній школі, парках відпочинку, не говорячи вже про стадіони були майданчики для баскетболу,волейболу,легкоатлетичні сектори (ями для стрибків, бігові доріжки і т.п.) та куточки для занять гімнастикою (кільця, турніки, канати для лазанья та гімнастичні стінки), в місті було кілька тирів для стрільби з малокаліберної зброї. Нормативи були досить складні і потребували від учнів постійних тренувань. І самі уроки фізкультури були зовсім інші ніж тепер. На кількох уроках відпрацьовували гімнастичні вправи на спортивних снарядах, на кількох займалися легкою атлетикою, обов’язково на уроках військової підготовки вчилися влучно стріляти по мишеням в тирі. В баскетбол та волейбол грали після уроків. Крім того, як в самій школі так і по лінії міськвно працювали дитячі спортивні школи та різноманітні спортивні гуртки при самих школах. Кожен спортклуб мав свої дитячі спортивні школи це товариства: «Спартак», «Авангард», «Локомотив», «Трудові резерви». Молодь залюбки займалася спортом (бо між нами, цьому сприяла відсутність на той час розвинутої телемережі та комп’ютерів з інтернетом). В зимовий час уроки фізкультури спарювали, щоб учні встигли покататися на лижах, до речі, інвентарю (лиж, черевиків) хватало на усіх учнів класу: переодягалися в шкільному спортивному залі, швиденько на двір, на лижи і в рощу, а вже там і з гірок спускалися, і на кроси часу вистачало. В Фастові як була так і залишилася проблема з навчанням плаванню, бо жодного басейну не маємо і досі. В наш час, літом на 1-му та 2-му пляжах були на буях обладнані доріжки для плавання та стояли вишки для стрибків в воду, саме там навчалися хто хотів в плавальних секціях літом, а зимою кілька груп після занять чи на вихідні їздили двічі на тиждень в Київ в орендований басейн СКА( Спортивний клуб армії ). Як бачите, в наш час і бажань і можливостей займатися спортом було значно більше. Змагання йшли весь час, між школами, між класами, частенько виїздили на змагання в інші міста, бо кожне спортивне товариство проводило не тільки міські та районні змагання, а і обласні та Республіканські.
Мої перші роки навчання в школі проходили спокійно, але певні події пам’ятаю і тепер, так з уроків в 1-му класі батьки повели мене на відкриття нового вокзалу - красеню. Всі ми думали, що навіки ця споруда прикрасить місто бо подібного вокзалу в СРСР не було, індивідуальний проект фундаментальної споруди вражав! Та виявилося не на віки, вже тепер, в 2011 році, унікальну споруду знесли. Чесно кажучи, досі не можу дивитися на руїни, адже згадую як був на відкритті красеня-вокзалу, скільки Новорічних ялинок для дітей залізничників тут влаштовували, скільки тисяч людей він зустрічав та проводжав…Після відкриття тут запрацював ресторан, який своєю кухнею спокушував гурманів навіть з Києва, а на другому поверсі працювали кімнати відпочинку, в підвалі цілодобово працював буфет.
Другою подією, що запам’яталася, було відкриття руху електричок з Києва до Фастова. Знову всім класом ми були присутні на цій важливій події. Добре, що старі фото нагадують нам про все знаменне та дороге і дають можливість вам, читачам, також побачити ті часи.
Цікаво порівняти вокзали станції Фастів побудовані в різні часи.
Ось дореволюційний вокзал (нагадує Козятинський) охайний з двома ресторанами 1-го та 2-го класів. Ось наш, ще донедавна такий знайомий та близький: побудований в 1952році. А це новий до якого треба ще звикнути -
«модерн» 2011 року.

Ось вона перша електричка з Києва.
62c514f65902b6a57c4ca7e3fc2367c6.jpg

Залізничний вузол ставав все потужнішим, Моторовагонне депо, Рефрежераторне вагонне депо, Електромонтажний поїзд 707, Механізована колона 29, Дистанція колії та зв’язку, інші підприємства, що обслуговували залізницю дали можливість працевлаштування мешканцям міста. Розбудовувався і сам Фастів.

Далі буде.


Omnia mea mecum porto

#5 Happygirl

Happygirl

    Фастівчанин - патріот

  • Пользователи
  • PipPipPip
  • 386 сообщений

Отправлено 19 Октябрь 2012 - 09:58

Это Бойко - кандидат в депутаты? Дублер более известного Бойка?

#6 semen.mixalych

semen.mixalych

    Фастівчанин - патріот

  • Пользователи
  • PipPipPip
  • 296 сообщений

Отправлено 19 Октябрь 2012 - 10:13

Это Бойко - кандидат в депутаты? Дублер более известного Бойка?


Похоже, что да. Жалко, что он снялся. Надеюсь мы его увидим на выборах в местную власть.

#7 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 19 Октябрь 2012 - 10:37

Да, он выставлял свою кандидатуру. Сейчас лечится.
Omnia mea mecum porto

#8 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 21 Октябрь 2012 - 19:43

При наличии свободного времени вставлю в текст фото, так, как они расположены в книжке. А пока
Продолжение.

Полонені німці завершили будівництво будинків (2-3 поверхові в районі п’ятачка і до гуртожитку «Червоного жовтня»), відремонтували також частину зруйнованих війною старих будівель.
Парад у Фастові. Полонені німці за огорожею будують.
Изображение
Побудовані будинки( район п’ятачка)1952рік.
Изображение
Перший триповерховий будинок (за індивідуальним проектом) побудували для працівників Фастівського відділення залізниці по вулиці Шевченко. Тепер там на першому поверсі магазин «Фішка», що цікаво, під будівлю було вирито здоровенний котлован, який обладнали під бомбосховище глибоке і міцне. Взагалі в Фастові і досі є кілька бомбосховищ, найбільше, яке донедавна охоронялося, розташувалося за височенною залізобетонною огорожею на завокзаллі (навпроти ринку), тут в разі війни повинен був розгорнутися оперативний штаб керівництва міста та району. Друге сховище на привокзальній площі, саме його об’їжджають автобуси. Побудували його на початку семидесятих років, коли привокзальну площу реконструювали, при тому, навіть велику братню могилу розрили і провели перепоховання загиблих воїнів на кладовище. Мій батько саме чергував на вокзалі, і бачив як вночі солдати військової частини викопували залишки загиблих та клали в труни (при цьому в кожній труні було кілька загиблих). До ранку все завершили. 9 травня 1973 року пройшли жалобні заходи по перепохованню загиблих воїнів. Таке теж пам’ятатимеш все життя.


Привокзальна площа 1975рік

Перший триповерховий будинок побудований після війни.
Також, є бомбосховище біля 5-ї школи, в підвалах деяких будинків і шкіл.
В кінці п’ятдесятих та на початку шістдесятих років Фастів почав активно розбудовуватися. Ось вже по вулиці Горького будують перший в місті чотирьох поверховий будинок, поряд готель «Фастів», а незабаром місто облетіла звістка: будується перша дев'ятиповерхівка! Бачили б ви гордість мешканців: «Що нам Біла Церква (бо весь час для нас подразником було саме це місто) і у нас як в великих містах хмарочоси будуть». І ось, неначе коробка від сірників ,зріс до гори будинок на дев’ять поверхів (тут тепер магазини «Домотехніка» та « Едельвейс»), а по вулиці Радянській вже від пошти і до 5-ї школи та на пустирі навпроти почали будувати чудернацькі будинки з гіпсоблоків. Перший триповерховий (тепер тут магазин «Кооператор») складали обережно бо ніколи з «кубиків» будинки ще не будували! Не даремно кажуть : «Сім раз відміряй…!» Майже дві неділі складали ті кубики. Вже другий поверх перекривати хотіли, а тут прокидаємось зранку, а будинку немає, тільки ті кляті кубики стопкою складені! Як з’ясувалося, працівники технагляду знайшли багато помилок при монтажі, не ті і не туди кубики гіпсові клали! Дали команду швиденько розібрати, вивчити гарно монтажні креслення, а вже потім будувати !
Минув час і все налагодилося, здали триповерховий, почали чотирьох поверхові будинки класти (від пошти до 5-ї школи). Змінилася Радянська ще і бруківку поклали, згодом заасфальтували.


Вулиця Радянська в наші дні(вид на Краєзнавчий музей).

Під час будівництва будинків по Радянській, на перехресті теперішньої вулиці Строкова (магазин «Кооператор» та управління сільського господарства), при проведенні земельних робіт натрапили на велике поховання часів першої світової війни. Крім людських черепів та кісток знаходили залишки суконних шинелей, галунів та пагонів. Більшість похованих були військові. Але не моя бабуся, не дідусь не могли згадати звідки те поховання тут взялося. Мій товариш, що саме почав займатися малюванням, забрав собі кілька черепів. Дехто задля розваги, підкидував ті черепи сусідові в город. Потім міська влада наказала відразу як екскаватор чи копачі знайдуть кістяки, прикопувати їх на дно траншеї щоб не спантеличували мешканців. Отже в фундаментах тих будівель та під асфальтом вічно лежатимуть невідомі нам останки загиблих в давнині.
Взагалі, хоч це і не приємно відмічати, Фастів весь побудований на місцях колишніх цвинтарів. Залізнична лікарня (сквер перед нею) розташована на колишньому православному цвинтарі. Саме тут був похований Бенардос, наш відомий винахідник, навіть старожили місце поховання пам’ятали. Та цвинтар знесли, попередивши мешканців міста, що вони мають змогу перепоховати рідних на інше кладовище, якщо такі родичі ще бідкаються померлими, навіть кошти на перепоховання місцева влада надавала. А чому достеменно це знаю, бо тітонька моя та її сестра згадали, що діда їхнього, колись заможного хазяїна, поховали з великою золотою обручкою. Тож взявши дозвіл на перепоховання, вони викопали останки діда та перенесли на Казнівку. А обручку знайшли. Моя матуся бачила і в руках тримала ту коштовність. Як ділили опісля між собою здобуток не знаю. А ось похованому Бенардосу не повезло, родичів не залишилось, а влада якось забула про великого земляка, вірніше згадали, коли всесвітня організація ЮНЕСКО разом з інститутом Патона ювілей винаходу зварювання та самого винахідника Бенардоса святкувати вирішили. Могилу не знайшли, але пам’ятник винахіднику прикрасив наш Фастів. А від православного цвинтаря залишилася братська могила часів Вітчизняної війни, поряд з поліклінікою залізничної лікарні. А там де тепер встановлено пам’ятник - Танк Т-34, поховання одне на одному. Зверху колись був Собор, біля якого хоронили почесних громадян та духовенство, а на повороті дороги на Кадлубицю справа і зліва старовинні цвинтарі, про період їх існування майже нічого не відомо, окрім тих останків, що викопували при будівництвах.
Omnia mea mecum porto

#9 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 24 Октябрь 2012 - 20:17

Продолжение

Навіть пригадується анекдотичний випадок, коли готували майданчик під свайне поле фундаменту дев'ятиповерхівки, що височіє зверху перед танком. Порушили землю, а діти граючись серед кісток знайшли кілька золотих старовинних монет (мабуть небіжчику в могилу поклали), що почалося, дяді і тьоті з прилеглих будинків з лопатами до ночі переривали будівельний майданчик скарб шукаючи. Нічого не знайшли, але сам факт пошуку мав місце. Потім міліція все опитувала: «Де ж ті монети, тож державна власність, повернути треба!» Марно шукали, а хто знайшов ясне діло заперечував «діти придумали, я не я і хата не моя». Перед будівлею міськвиконкому розташований німецький цвинтар (саме в скверику).
Тож, як бачимо, наше старовинне місто багато таємниць приховує. Але в тому і цікавість, так по річці Фосі (Унава, нижче по течії, за греблею) дітлахи і шукачі старожитностей знаходять старовинні монети, наконечники стріл, черепки і тому подібне. А з’ясувалося, що тут жили наші предки і це місце колишнього їх перебування. В Краєзнавчому музеї про це докладніше можемо дізнатися. Мої однолітки не забули як при будівництві школи №4 (тоді №7) по вулиці Комарова, будівельники натрапили на стійбище первісних людей, були знайдені знаряддя праці, черепки від посуду та кістки мамонта. В міському музеї можемо довідатись про розкопки і поглянути на знайдене.
Пам’ятник видатному винахіднику Бенардосу.


Змінювалось місто і разом з ним зростав, мужнів, набував певного життєвого досвіду і я. Ось закінчив 8-й клас і став старшокласником. Батьки дозволяли щоб я з друзями більше спілкувався, навіть на вихідні в місто на танці дозволяли ходити (але не пізніше 10-тої вечора мав бути вдома).
Літо, канікули, вільного часу вдосталь. Та зовсім не так як тепер ми його витрачали: вдень, після обов’язкової допомоги батькам по господарству, бігли на річку і до самого вечора засмагали, плавали, тобто відпочивали. Особливо нам подобались вихідні, коли більшість мешканців Фастова приходили на Унаву. На першому та третьому пляжах були човникові прокати спортивних товариств «Авангард» та «Локомотив», члени цих товариств за 10 копійок на годину (не члени за 30 коп.) могли брати човни на прокат і пливти в ліс до 5-го пляжу чи кататися по річці, збираючи лілії та охолоджуючись в воді. З прокатних станцій через гучномовці транслювали веселі пісні, що відлунням текли по всій річці. Хто не хотів на човни, займались плаванням на водній станції чи стрибали в воду з 5-ти чи 10-ти метрової вишки, плавальні доріжки були на буях розтягнуті між понтонами на двадцять п’ять метрів. Майже щонеділі тут проводили змагання з плавання. На пляжах працювали буфети, так що хто не затоварився харчами з дому голодним не залишався. Старші за віком Фастівчани ховалися під дерев’яні грибочки-накриття чи під деревами, розлігшись на ковдрах грали в «дурня», пили пиво, взагалі насолоджувались життям та розслаблялись після недільної праці на виробництвах.
Завіряю вас! Було веселіше чим тепер, коли люди крім телевізора та комп’ютера нічого не бачать, а що здоров’я більше набирались від активного відпочинку біля води то це незаперечно. Як сонце сходило до горизонту, молодь схоплювалась та поверталася в місто, та не до барів чи дискотек, а на танцювальні майданчики.
У Фастові в той час ТАНЦІ - це було щось! На трьох майданчиках одночасно фастівчани від всієї душі під «живу» музику (на кожному майданчику грав естрадний ансамбль) викаблучувались, стрибали та з задоволенням відпочивали. Кожен танцювальний майданчик мав своїх постійних відвідувачів. В Залізничному парку збиралася учнівська молодь та студенти перших курсів вузів та технікумів. Це був найвеселіший та най- безшабашніший майданчик, лунала сучасна на той час музика, грали фастівські хлопці, студенти музичних училищ Києва, що назвали себе чомусь чудернацькі ВІА «О-ля! Ван! Дей» (мабуть на англійський лад). В проміжках між живою музикою крутили платівки з також «забойною» (як ми говорили) музикою. Танцювали твіст, шейк, рок-н-рол, чарльстон і бугі-вугі! Вальс чи танго майже не грали.
На відміну від парку залізничників, на танцмайданчику біля клубу заводу «Червоний жовтень» була зовсім інша атмосфера та музика. Тут відпочивав робітничий клас (в основному працівники заводів та інших підприємств) вік 20-35 років. Оркестр грав вальс, танго, ча-ча-ча і подібний репертуар, модні рок, шейк, бугі теж танцювали, та якось зі сміхом і без запалу. Такими були і платівки. Хлопцям, що за віком були значно старше нас, хотілося під час танго, тісніше обняти партнершу, злегка відчути при зближенні її принади, а в вальсі зняти набіглу напругу від дорослих почуттів. Тут все на відміну від нашої молодіжної тусовки було по справжньому: бійки (під час досить жорстокі), танцюристи на підпитку і частенькі лайки. Навіть після танців ми йшли весело до центру міста, потім по домівках як хлопці так і дівчатка. В дорослих все по іншому, на танцях знайомились і розходилися парами, проводжаючи подруг до домівки, а там і охи, і вздохи, і поцілунки запальні і гарячі. Та що вам розповідати, мабуть самі такими були. Ще один танцмайданчик розмістився в міському Парку відпочинку. Тут, в основному відпочивали солдати місцевого гарнізону, що були на вихідні звільнені від служби і молоді, не жонаті офіцери. Дівчата приходили налаштовані на довгострокові стосунки, з планами на заміжжя. Молоді офіцери збиралися продовжити службу за кордоном і тому не заперечували проти весілля (а фастівські дівчата ще і вродливі). Знаю багато щасливих сімей, що саме на танцях познайомились а незабаром побралися.
На кінець літа, перед завершенням канікул, танцювальний майданчик в залізничному парку відпочинку закривався. Танці в Клубі «Червоний Жовтень» переносили в фойє кінозалу і так до весни. Військові переходили розважатися в будинок офіцерів (рядових солдат туди водили тільки на перегляд фільмів за розкладом). Для офіцерів працював буфет, в підвалі непоганий більярд, а на другому поверсі кінозал та танцювальний просторий хол. Місцевих хлопців не пускали, а от дівчата проходили без всяких перепусток . І так всю зиму.
Omnia mea mecum porto

#10 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 25 Октябрь 2012 - 18:59

Продолжение

Крім танців, взимку фастівчани активно відпочивали катаючись на лижах та ковзанах. Лижі, по кілька пар, були в кожній родині, а ковзани завжди були в прокаті на стадіоні «Авангард» (заводу «Червоний Жовтень», тепер стадіон «Машинобудівник» імені. «Качановського»). Ігрове поле і бігові доріжки заливали під ковзанку щороку, навкруги розвішували різнобарвні ліхтарі, а в роздягальнях окрім прокату завжди був теплий чай та приміщення щоб відігрітися. Через гучномовці крутили платівки з піснями та веселою музикою, всюди сміх, навкруги розчервонілі доброзичливі люди. Закривали ковзанку близько півночі. А кожного Нового року на стадіоні, посеред ковзанки, встановлювали та прикрашали величезну ялинку. В Новорічну ніч облаштовували буфет і ковзанка працювала до ранку. Ось так ми відпочивали та проводили часи дозвілля у нашому місті. Нажаль, тепер молодь не має того, що в наш важкий післявоєнний час мали ми. Мої онуки, відірвавшись від комп’ютера та потупцювавши біля «п’ятачка» та пам’ятника Леніну йдуть на дискотеку де під «фанеру» потанцюють, погигочуть і по домівках. А у нас була ще і розвинена та розгалужена сіть кінотеатрів та кінозалів. Відразу після війни мене ще маленького водили дивитися фільми на станцію де стояли агітвагончики з кінокамерами для демонстрації фільмів, потім побудували клуб заводу «Червоний Жовтень» та літні кінотеатри в залізничному та міському парках відпочинку. Фільми в основному були наші довоєнні та трофейні, згадую як ми шаленіли від перегляду «Тарзана». Як переглядали стрічку по кілька разів, лазили по деревах та верещали немов герой фільму, пронизливо на всю горлянку. Людей в кіно завжди ходило багато і зали не порожніли. На початку шістдесятих, побудували кінотеатр «Родіна» а через кілька років і «Мир». Нажаль, тепер кіноперегляди втратили свою актуальність, телевізори замінили людям потребу видовищ. Зникли і кінотеатри. Батьки будували для нас, а ми в наш час їх знищили. Погляньте хоч на фото та згадайте як вони виглядали.
Побудований клуб «Червоного Жовтня» та його будівельники.
Изображение

Кінотеатр «Родина» в ті часи
Изображение

Таким був кінотеатр «Мир».
Изображение


Колишній купцівський дім. Дореволюційний магазин, потім будинок офіцерів. Знищено в наші часи.
Изображение

Як бачите, ми відпочивали далеко не гірше ніж ви тепер відпочиваєте, рідні фастівчани.
Та повернемося до шкільних справ бо навчання в старших класах це не теж саме, що в початкових. Візьмемо трудове навчання, на уроках праці ми ходили в майстерні, що розташовувалися в вагончиках на шкільному дворі. По черзі, хлопці вчилися столярному та слюсарному ділу, дівчата кроїнню та шиттю, вишиванню. За короткий час ми вже вправно стругали дошки рубанками, різали, забивали цвяхи. Як слюсарі, добре оволоділи обробкою металевих виробів, навіть токарний верстат могли налаштувати на обточку металевих прутів чи нарізку різьби. Дівчата вже гарно шили спіднички, вправно пришивали ґудзики та вишивали хрестиками. Наші руки грубшали, з’явилися мозолі але і майстерність приходила, і віра у власні можливості у праці. Тепер дивлюся як мій старший онук з огидою ходить на працю, де їх разом з дівчатами вчать вишивати бісером, кроїти та шити. Не «мужицьке» то діло, справжній праці треба навчати, як нас колись навчали.
В 10-му класі ми дізналися, що навчатися потрібно ще додатковий рік (одинадцятирічка). Але тепер щоп’ятниці ми працювали на виробництвах, навчалися впродовж п’яти годин виробничим професіям, дівчата на швейній фабриці ставали швачками, а нас вчили в Моторвагонному депо на слюсарів електро-рухомих потягів (електричок). Вчили по справжньому, за кожним з нас закріплювали наставників і разом з ними ми і пантографи (струмоприймальні пристрої на даху електрички) ремонтували і розрядні камери (захист від влучання блискавки). Було цікаво і корисно, бо після закінчення школи крім атестату про знання ми отримували посвідчення слюсарів 2 чи 3 розряду, а дівчата посвідчення професійних швачок.
Це згодилося в житті, бо не всі продовжили навчання в вузах та технікумах, більшість пішли працювати на виробництво і саме в Моторвагонне депо та на швейну фабрику. Вже потім, закінчували заочно технікуми та інститути чи просто ставали майстрами своєї справи.
Omnia mea mecum porto

#11 valser

valser

    Вшанований громадянин міста

  • Модератори
  • PipPipPipPipPip
  • 1 160 сообщений

Отправлено 25 Октябрь 2012 - 21:30

borisovich, а Вы книгу полностью будете выкладывать? И где её можно, и можно ли, приобрести в бумажном варианте?
Муж купает ребёнка, кричит из ванной:- Кать, он ест пену!Через пару минут:- Кать, она реально вкусная!

#12 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 25 Октябрь 2012 - 21:35

Да полностью, она небольшая. Когда она будет отпечатана - не знаю, это, как Вы сам видите, совершенно неотредактированный вариант. У меня, пока, тоже нет экземпляра. Когда будет - думаю, что возможно будет приобрести.
Omnia mea mecum porto

#13 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 29 Октябрь 2012 - 21:23

Продолжение.

Изображение
Показово що в школі нам з кожного предмету прививали практичні навички. Так, обов’язково знання по ботаніці ми закріплювали працею на пришкільному полі, сапаючи огородину та сіючи просо і кукурудзу. Кожен клас мав свою ділянку і відповідав за те, що там виросте. Географію ми не тільки в класах по картах вчили, а і в шкільному метеорологічному куточку (обов’язково були в кожній школі) на практиці визначали силу вітру, виміряли скільки за добу випало осадків. Вели щоденники температури повітря і тому подібне. При кожній школі був куточок живої природи з живими їжачками, мишами кроликами, рибками в акваріумах і опудалами різних звіряток та птиць, з безліччю квітів та рослин. Тож зоологію ми вчили на живих представниках фауни і флори, або майстерно зроблених опудалах. Пам’ятаю, як ми з друзями в лісі підібрали молоду сову і принесли в шкільний куточок природи та цей вчинок я досі засуджую, бо вчителька зоології препарувала сову і зробила з неї опудало. Після того я уникав ходити в той куточок і досі жалію за тим птахом. На уроках біології та фізіології людини нам на практиці демонстрували як скорочуються м’язи під дією струму у препарованої але все ще живої жаби. Досить неприємно але наглядно. А уроки з хімії та фізики без дослідів взагалі не проходили. Тож наочність в навчанні у нас була на належному рівні.
Я завершував шкільне навчання, а мій Фастів молодів на очах, росли виробництва, житлове будівництво та благоустрій. Завод РЕМЗ з малопотужної майстерні по ремонту двигунів переростав в відомий на всю країну ЗЕТО - завод електротермічного обладнання. Будувалися нові корпуси, з-за кордону надходило нове обладнання, працювали за новими технологіями. Про це я розповім потім (як снаги та бажання вистачить), бо саме на ЗЕТО після технікуму працював та набував досвіду, пройшов робітничий шлях від технолога, майстра до замісника директора. Працюючи і інститут заочно закінчив. Тож спогади залишились (а це майже 12 років праці на заводі) і як виробництво розвивалося від кустарного до найсучаснішого з власного досвіду знаю.
А за вокзалом розпочиналося будівництво заводу Побутової тари (ВАТ Елопак –Фастів), виробництва цікавого і нового. Навіть казали, що в разі потреби замість ламінованого паперу завод міг виготовляти продукцію для військових цілей. Тепер це іноземне виробництво і майже 100% акцій належать іноземцям. І платять на цьому виробництві працівникам значно щедріше ніж на інших (та це окрема тема для спілкування).


Згодом почав реконструкцію Пивоваренний завод, тепер це найсучасніше виробництво, а чисельність працюючих виросла з 70 чоловік до 520 і це при великій механізації та автоматизації виробництва. Всім фастівчанам рекомендую відвідати виробництво, є що подивитися і нового для себе взяти, керівництво заводу проводить організовані екскурсії. Заробітна плата одного працюючого склала 4,1 тис.грн., як для Фастова досить не погана. За минулий 2011 рік пивоварня сплатила сумарних податків 130 млн. гривень і випустили понад 14 мільйонів декалітрів продукції. Уявіть що коли Зіберт заснував пивоварню в 1906 році, то варилося лише 50 декалітрів пива, що майже в 3000 разів менше теперішніх обсягів. Тож, як бачимо, саме пиво приносить до бюджету міста левову частку доходів. Ще і приватні підприємці свій вклад вносять.
Так що на краще надію маємо. Головне щоб молодь хотіла працювати, а то вже не зварників чи токарів не знайти.
Пивововарня до революції
Изображение

Сучасна пивоварня «Зіберта».
Изображение
Понад десять років тому був побудований поряд з ВАТ «Елопак», новий завод «ТЕМП» (колишній завод Скобяних виробів), замість старих приміщень, за містом виросли нові корпуси з залізничними коліями, розвантажувальною рампою та сучасним обладнанням. Так сталося, що я прийшов працювати на те виробництво в кінці восьмидесятих років директором, тож будувати нове підприємство довелося саме мені. На жаль, після розвалу СРСР підприємство занепало, тому що трудовий колектив не міг викупити акції (оцінений по тим нормативам завод коштував як нове виробництво, більше ніж «Червоний Жовтень») .Та про це окрема мова і як буде час та бажання розповім і про це підприємство та його колектив (бо пропрацював на ньому понад 14 років).

Магазини що розташовані в колишніх цехах заводу «Темп» (фірма «Альберт», будівельні магазини, піцерія і інші.
Изображение

Значно підняв виробничі потужності міста побудований в вісімдесятих роках завод ГМГУ і ГА (завод «Факел»). Сучасні корпуси, технології, номенклатура виробів робили його вкрай необхідним для країни. Разом з заводом будувалися житлові будинки, садочок та профтехучилище, база відпочинку і головне, тисяча мешканців отримали робочі місця та пристойну платню. Трудовий колектив цього підприємства за показниками почав конкурувати з найбільшим підприємством міста заводом «Червоний Жовтень». На жаль після розвалу СРСР разом з самостійністю ми отримали повний занепад виробництва. Росія, головний покупець продукції цих виробничих велетнів, через різні перепони та чвари відмовилася від їх послуг. Тепер і «Червоний Жовтень», і «Факел» занепадають, обсяги виробництва мізерні, виробничі корпуси старіють, розвалюються. Так і на «Факелі» і на «Червоному Жовтні» припинили існування ливарні цехи, і якщо машинобудівники продали непотрібні потужності Київському заводу металовиробів (тепер тут діє завод ім.Письменного), то на « Факелі» стоїть скелетом той корпус як пам’ятник нашої безгосподарності. Така ж участь і заводу електронагрівач (ЗЕТО), мізерне виробництво, пусті цехи, невелика кількість працівників. Майже не працює швейна фабрика «Козак», там тепер супермаркет «Фуршет».
Omnia mea mecum porto

#14 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 03 Ноябрь 2012 - 18:22

Продолжение.

Центральна прохідна колишнього флагмана, заводу « Червоний Жовтень».
]]>Изображение]]>

Житловий масив заводу «Факел» вулиця Червоноармійська.
]]>Изображение]]>

Завод «ФАКЕЛ».
]]>Изображение]]>

Колишня гордість легкої промисловості міста-швейна фабрика «Козак»,тепер це супермаркет «Фуршет».
]]>Изображение]]>

Професійно-технічне училище побудоване для обслуговування заводу «Факел».Тепер функціонує самостійно. На жаль, колишній гуртожиток розташований поруч занепадає бо хазяїв не має.
]]>Изображение]]>

Працюють у Фастові ще і такі виробництва, як завод технічних мастил «АРІАН», фірма «Промгазапарат», «Промгазтехнологія», інші підприємства.
З сучасних виробництв міста, відзначимо потужне і сучасне, що спеціалізується на випуску друкарської продукції компанія «Юнівест маркетинг».
Компанія «Юнівест маркетинг».
]]>Изображение]]>

На превеликий жаль, Фастів назавжди втратив частину виробництв, що в наш час були лідерами в своїх галузях .
Почати треба з будівельників БУ-145 (будівельне управління), саме воно будувало всі визначні будинки і споруди: міськрайвиконком, Палац культури, будинок «Пентагон» (десятиповерхівка на площі Перемоги, з приміщенням реєстрації шлюбів та подій), всі багатоповерхівки по вулиці Кірова і ще десятки об’єктів. А скільки тих споруд по Україні і СРСР стоїть! Передове в своїй галузі підприємство ніколи задніх не пасло, перехідні знамена, премії та нагороди завжди отримувало управління. А звання «Заслужений Будівельник» не один десяток працівників заробив. Та не стало Союзу. Впали обсяги виробництва та замовлення на будівництво і все, тільки і залишилася на згадку контора (по теперішньому офіс), тепер тут зручно податкова інспекція розташувалась.
Тож віддамо шану колективу будівельників, які будували наше місто а згадкою про них будуть будинки та споруди що залишились нам.
Міцним та могутнім було і підприємство Електромонтажний потяг 707, кількатисячний колектив по всьому Союзу монтував лінії електромереж для потягів. Саме цей колектив провів напругу для перших електропоїздів до Фастова і потягнув далі по Україні. На БАМІ (Байкало-амурська магістраль) вони працювали в Прибалтійських Країнах. Управління базувалося саме в нашому місті (біля моторвагонного депо). Згадую, як тяжко було з трубами чи металопрокатом на заводі «Темп» то я, як директор, саме тут допомогу завжди отримував, особливо кабельною продукцією та кольоровими металами. Нагородами та відзнаками і 707-й відзначався. Вшануємо і цей колектив, він того заслуговує!
Залишила в місті слід і Механізована колона-29, саме її «фінські» будиночки щільно вмостилися між переїздами за Виконробським містечком, будували насипи під залізні колії по всьому СРСР, а Управління в Фастові було. Тож на всі земельні роботи в місті саме Мехколона бульдозери, екскаватори та тяжкі самоскиди надавала. А ще і солярку для інших підприємств, бо була така можливість. Але після розвалу Союзу і цей колектив не потрібен Україні став, обсягів для роботи не було, тож не витримала і ця організація. І її вшануємо, бо для міста багато чого доброго зробили.
Про менші організації багато не писатиму, але згадаю, це і Сільгосптехніка (теж могутня колись структура), Райсільгоспхімія (добрива для сільського господарства), меблева фабрика, молокозавод і на жаль ще список подовжити можемо.
Так вже сталося, що про кожну організацію згадати приємно, там працював, з тими керівниками дружбу водив, а про більшість по ділам їх славним судити можу!

Фастів зимовий!
]]>Изображение]]>

Та досить про сумне! З’явилися нові невеликі підприємства (до сотні по місту та району), приватні підприємці теж працюють. На ринках люди торгівлю вести налаштувалися. Податки платять, ще і залізничники трудову вахту справно несуть. Раніше Союзні та Республіканські підприємства до місцевого бюджету мало що залишали, тож вижило місто, а надалі може знову будувати почнемо, нові інвестори прийдуть і краще стане! Не забудь Боже край наш благодатний, не минай милістю Своєю нас.



Далі буде.
Omnia mea mecum porto

#15 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 04 Ноябрь 2012 - 18:26

«Про музей на колесах».

Всі мешканці міста бачать старовинний вагон на пероні станції. Навіть знають що то музей. Саме про те, чому той вагон встановили, як і коли це відбулося я і розповім, бо участь в цьому брав особисто.

Відвідувачі біля «Музею на колесах».
]]>Изображение]]>

Фастівський «Музей на колесах» відтворює одну із сторінок історії України. 1 грудня 1918 року в штабному вагоні, на станції Фастів, керівники Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) підписали передвступний договір про об’єднання всіх українських земель в єдину СОБОРНУ ДЕРЖАВУ. Саме до Фастова, у ставку Директорії і прибула повноважна делегація ЗУНР для підписання історичної угоди. Передвступний договір підписали: з боку ЗУНР - Льогін Цегельський (секретар внутрішніх справ) і Дмитро Левицький (голова секретаріату і секретар фінансів), від УНР - найвищі посадові особи а саме: Володимир Винниченко, Панас Андрієвський, Федір Швець та Симон Петлюра. З цим документом ЗУНР заявила про свій намір «увійти з усією територією і населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Державну Республіку», а УНР зі свого боку - «прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку. Обидва уряди взяли на себе зобов’язання здійснити «державну злуку можливо в найкоротшім часі…»

Текст предвступного договору.
]]>Изображение]]>

Після підписання, Договір ратифікували в Станіславові (Івано-Франківськ), а проголосили 22 січня 1919 року на Софієвському майдані в Києві .

Ось цей універсал і був проголошений 22 січня 1919року,саме від цієї дати відмічаємо День Соборності України!
]]>Изображение]]>

А ініціаторами відзначання 1 грудня 1918 року як початку Соборності наших земель був фундатор та засновник Народного Руху України Народний Депутат України В’ячеслав Чорновіл (на жаль трагічно загинувший), та наш земляк Віктор Шевченко Народний Депутат та активіст Руху. Саме вони на початку дев’яностих років, після референдуму про вихід України з СРСР, привезли до Фастова Меморіальну Дошку про події 1 грудня 1918 року в Фастові. Встановили її на стіні залізничного вокзалу. Людей було мало, бо ще і жовто-блакитний прапор місцева влада остерігалися вивішувати і взагалі насторожено до національних рухів ставилася. Представників влади при встановленні пам’ятної Дошки не було тільки , транзитні пасажири, що час вільний мали, працівники вокзалу та декілька Народних Депутатів з Києва - активісти Фастівського осередку Руху. Тут слід відмітити цікаву річ: Чорновіл встановлював на стіні вокзалу Дошку про славетні діла УНР, а з протилежного боку на стіні вокзалу вже давно висіла Дошка яка свідчила, що в 1919 році доблесна Червона Армія під керівництвом Щорса звільнила Фастів від Петлюрівців! Ось така різнобарвна наша історія. Тоді Щорс також в штабному вагоні на рейках станції Фастів мав штаб. Саме з Фастова керували червоноармійцями, що звільняли Київ. А комендантом міста та станції на той час був славнозвісний Котовський, так –то мої земляки.

Ось на фото ці дві Дошки як свідчення складної історії Українського Державотворення.
]]>Изображение]]>]]>Изображение]]>

Після знесення приміщення вокзалу Дошки зберігаються в «Музеї на колесах» (вірніше –Дошка Чорновола закріплена на нашому музейному вагоні а інша в запасниках).
Так сталося, що я був присутній на зібранні, що проводили Чорновіл та Шевченко з громадянами міста (проходило дійство в невеличкому залі приміщення Управління сільського господарства по вулиці Радянській). І саме від Чорновола я почув і про передступний Договір 1918 року, і про пам’ятну Дошку, що після зібрання закріплять на вокзалі. Майнула думка, чому про цю славетну дату ми мешканці міста майже нічого не знаємо, де наша гордість за Фастів і його славну історію? Тож загорівся я бажанням підняти громадськість на створення музею в якому саме Акту злуки та Україні часів УНР надати належну увагу. Тім більше, що вже і в Верховній Раді про відзначення дня Соборності Народний Рух питання підіймає і прапор Державний ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ над Радою підняли. Відразу побіг в мерію, розповів меру (саме жінка Фастовом правила), що можливість є навіки славу Фастова підняти бо прийде час і біля майбутнього музею всі Державні заходи розпочинатимуться. Особливого натхнення в очах керівника міста я не побачив, але і осуду не було, мов: «Маєш бажання займайся, допоможемо якщо треба листи в організації направити, а так, взявся –крутись». І на тому спасибі! Побіг до хороших друзів, працівників виконкому Корчака Анатолія, Камінського Віктора та Петренка Володимира. Порозуміння відразу знайшли, особливо, як кажуть «в тему» увійшов Корчак Анатолій (ще з давніх часів і в комсомолі в міськкомі партії разом працювали). Відразу вирішили від Фастівської міської Ради направити листи в Управління Південно–Західної залізниці та в Казатинське відділення залізниці щоб допомогли вагон старого зразка знайти та відремонтувати і місце на Вокзалі під його розміщення підготувати. Що музей у вагоні розмістимо відразу вирішили, бо саме в штабному вагоні і передвступний Договір підписували. Анатолій Корчак вже і назву запропонував «Музей на колесах»! Слід відверто сказати не знайшов би я однодумців, що допомогу надали, то всі мрії про музей і залишились би мріями. А так, діло швиденько пішло ,залізничники не байдужі були, всі прохання виконали, дали вказівки підлеглим підрозділам залізниці у Фастові на вирішення завдання по створенню «Музею на колесах». Вже і старий вагон в Моторвагонне депо доставили, та нажаль, чотирьохосного і більш сучасного ніж ми хотіли. Та смуток пройшов, бо невдовзі притягли саме такий вагон як ми і очікували. Двоосний і серії, що з 1910 року випускалася. Стан був жахливий, пальцем дірки могли пробити бо струхлявіло дерево, а залізо іржа проїла. Працівники депо тільки всміхалися, що робити, і як вже намітили, всередині залишили тільки одне купе та інтер’єр переробили під експозицію музею більше підходящу. Поки в депо вагон ремонтували, служби станції площу під вагон лаштували і рейки поклали і благоустрій провели.

Далі буде.
Omnia mea mecum porto

#16 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 07 Ноябрь 2012 - 14:15

Продолжение.


Дистанція колії та Відбудовний потяг №4171 вирішували на які рейки і як вагон той встановити. Велику допомогу при підборі фактичного матеріалу для стендів (фото, копії документів інші матеріали) надало керівництво та працівники Фастівського Краєзнавчого музею. Для організації роботи я з Корчаком Анатолієм та Гуральом Михайлом (лікар-хірург ЦРЛ) створили громадську організацію «Музей на колесах». Корчак всі необхідні установчі документи підготував та затвердив в належному порядку. На перших же установчих зборах вирішили: Директором « Музею на колесах» буде Корчак Анатолій він же вирішуватиме всі організаційні питання та вестиме загальне керівництво, мене затвердили замісником і відповідальним за поповнення матеріалів та організацію функціонування роботи музею (екскурсії по музею, зв’язок з іншими музеями, підготовка експозицій), Михайло Гураль мав відповідати за зв’язок з громадськими організаціями, провадити пропагандистську діяльність про нашу мету, залучати громадських активістів до роботи в музеї.
Саме бажання мати музей, чіткий розподіл обов’язків, одна мета задіяних людей дозволила до 10-ї річниці Незалежності України 1-го грудня 2001 року «Музей на колесах» відкрити! Що цікаво, ні копієчки бюджетних коштів витрачено не було. Колективи підприємств та організацій вважали своїм обов’язком залучитися до загальної справи і витрати несли добровільно, без примусу. Відкриття музею було пафосним та гучним, тут вже все керівництво міста присутнім було, багато гостей: управлінці залізниці, працівники облради, міських організацій. Роздавали грамоти, подяки і все наголошували, що завдяки громадськості міста музей відкрито було. Стояли ми з Анатолієм та Михайлом подалі від мікрофонів і тихенько всміхалися «Є музей! Вдалося! Не слави ми хотіли, а щоб діло зроблене було». А потім почалася робота на громадських засадах бо ніякого фінансування нашому музею ніхто не планував. Розійшлись гості, а нам налаштовувати роботу потрібно було. Досвіду музейної роботи обмаль, але бажання бути корисним через край! Визначили, що музей працюватиме по п’ятницях, але при запиті, екскурсії проводити будемо за потребою (чергова по станції координати наші мала і комплект ключів від музею). Сам вагон на баланс Станції поставили, а ось начиння (стенди, експонати) - то нашої громадської організації. Звернулися по допомогу до швейної фабрики «Козак», до керівництва Рефрижераторного вагонного депо, пивоварні «Зіберта», до друзів з Моторвагонного депо в інші колективи, ніде нам не відмовили. Ось і меблі придбали (стіл та стільці саме до штабного купе підійшли), грати ковані на вікнах, штори, стенди під експонати, а міськвиконком навіть телевізор та відеомагнітофон подарував. А перед вагоном стелу встановили з меморіальною дошкою, на дворі стенд пластиковий з описом, що за «Музей на колесах» і що в ньому виставлено (бо не кожен день працюємо, а людям потрібно знати, що то за вагон такий). Разом більшість стендів переробили щоб тематиці саме Соборності України та духу 1918-1920 років підходило. Корчак вже з журналістом Портяком фільм про ті часи змонтували (ми в музеї для відвідувачів показувати стали) і буклет про музей розробили, а Фірма «Юнівест Маркетінг» на шефських засадах надрукувала, Михайло активістів підібрав експонати стали приносити (старовинні, часів УНР гроші, поштові марки навіть старовинну зброю та фотографії). Я організовував екскурсії, доробляв стенди з фото та друкованими матеріалами. Роботи всім вистачало. Але було цікаво і корисно для власної самосвідомості «Ти потрібен людям, і твоя праця не марна». Тепер збулося те що я передбачав, кожен захід загальнодержавний починався біля нашого музею з покладання квітів та мітингу. Хто тільки з високо посадовців у нас не був: і Депутати Верховної Ради, і керівники партій та об'єднань, керівництво обласної Ради та Облдержадміністрації. Наприклад: приїхав Олег Тягнибок керівник партії «Свобода» в музей подивитися, бо його дід Льонгін Цегельський саме в подібному вагоні передвступний договір про Злуку підписав від ЗУНР. Навіть приїздили гості з Польщі (бо і їх родина теж в той час до злуки діло мала).

Буклет про «Музей на колесах».
]]>Изображение]]>
]]>Изображение]]>

А тепер повернемося до експозиції музею. В першому приміщенні свої стенди розмістила станція Фастів. Зібрані матеріали від періоду Фастівської залізниці 1876 року до наших днів - це власність станції і тому ми лише розповідаємо відвідувачам що і до чого.

Вигляд експозиції станції Фастів.
]]>Изображение]]>
]]>Изображение]]>

Потім починається наша експозиція: ось купе штабного вагону (можливо меблі та речі не зовсім такі як колись були, але загальну уяву хотіли відтворити). Теле агенство Профі ТВ навіть фільм в нашому купе знімали: «Білі офіцери», саме період 1918-1920рр. Подарили музею диск з фільмом і щиро дякували за допомогу .

Купе штабного вагона
]]>Изображение]]>

Далі основна експозиція: можемо побачити на фото розміщених на стендах керівництво Директорії, матеріали з текстами перших універсалів, далі на стенді відображено матеріали про гетьмана Скоропадського та події знаменитого бою під Мотовилівкою, в якому січові стрільці одержали перемогу над переважаючими їх чисельно вояками Скоропадського. Саме після того бою гетьманщина безповоротно зникла. На стелажах розкладена зброя тих часів, більша частина якої була знайдена саме під Мотовилівкою.

Література про події тих часів ,зразки зброї, знайденої на місцях боїв.
]]>Изображение]]>

На стендах далі бачимо текст передвступного Договору, накази та розпорядження керівників Директорії під час перебування у Фастові. Портрет Семена Петлюри (копія з автопортрета), матеріали про інших борців за вільну Україну ( Махно, Гальчевський інші.)

Автопортрет Петлюри(копія).
]]>Изображение]]>

Зустріч Петлюри у Фастові 1919рік.
]]>Изображение]]>

Яків Орел-Гальчинський,борець за незалежність.
]]>Изображение]]>

Стела біля музею.
]]>Изображение]]>

Завжди викликають зацікавленість відвідувачів стенди з грошима тих часів та поштові марки УНР, що цікаво, в один час були гривні УНР та карбованці Скоропадського, а марки використовувались і як розмінні дрібні гроші, бо металевих не було. Маємо стенд з розробленими УНР нагородами -орденами та медалями.

Гроші та відзнаки часів незалежності.
]]>Изображение]]>
]]>Изображение]]>

Нещодавно відмічали десятилітній ювілей «Музею на колесах». Кілька тисяч відвідувачів, кілька брошур та книжок, документальний фільм про ті буремні часи, допомога студентам в написанні курсових робіт на цю тематику, альманах про музей - ось наші здобутки. Анатолій Корчак до ювілею знайшов можливість розробити і виконати в металі ювілейну медаль «Музею на колесах», вона вже рідкість і користується попитом у колекціонерів. На жаль ми, громадська організація, власних коштів не маємо, тож кількість як медалей так і альманахів була не значною і швидко розійшлись. «Та ще не вечір»- як кажуть, все буде, дай тільки Боже нам здоров’я діло далі вести. А задумок ого-го! Ось хочемо потяг старий біля вагону прилаштувати, вже і згода керівництва області в особі Голови Держадміністрації Анатолія Присяжнюка є і мера міста Олександра Пенькового, навіть буцімто вже і потяг знайшли, ой як вірити хочеться, бо як прийдуть у музей високо посадовці, так солодко наспівають, а нічого з обіцяного не має! Та ми оптимісти, може і капличку на станції, на місті знесеного вокзалу, побудують щоб гріхи замалювали грішники, а віруючі мали змогу помолитися. Біда і в тому, що поїзди далекого сполучення в Фастові вже не зупиняються, бо саме транзитні пасажири до музею заходили а місцеві з електричок або вже бачили що в нас, або надто поспішають. Та що поробиш, ось вам розповів про той «Музей на колесах», може бажання відвідати буде! ЛАСКАВО ПРОСИМО!

Пам’ятайте Соборність Держави в нашому місті починалася-ТУТ ЄДНАЛАСЯ Україна !

Далі буде.
Omnia mea mecum porto

#17 Местный

Местный

    Вшанований громадянин міста

  • Пользователи
  • PipPipPipPipPip
  • 1 267 сообщений

Отправлено 07 Ноябрь 2012 - 20:35

Борисович, жаль маленькие фотки не кликабельны....

#18 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 07 Ноябрь 2012 - 21:09

Я их брал прямо из книги для ознакомления. Так что, увы...
Omnia mea mecum porto

#19 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 08 Ноябрь 2012 - 19:01

Продолжение.

А тепер трохи про Фастівські смішинки розповім .Що було,як було
І що з того вийшло!


«Ой як кум до куми залицявся!»
Сталася ця пригода в Фастові. Саме Рефрижераторне депо вже на
повну розгорнулося. По всьому СРСР бригади їздили овочі фрукти та різні продукти в секціях охолоджувальних перевозили це і капуста, яблука,м'ясо, вина та напої. А відрядження були досить довгі до сорока днів тривали. Тож залізничники добренько за ласкою та затишком сімейним сумували. Змінювались бригади в різних містах чи там де загружались чи навпаки в місцях розвантаження. Та Петру повезло бо рефрижераторну секцію після розвантаження на ремонт в депо відрядили. Швиденько відзвітувались і по домівкам. У Петра біля виконробського містечка в гаражі стояли новенькі Жигулі першої моделі ,саме перед відрядженням придбав. А ключі від гаража у куми що в будиночках Мехколони-29 мешкала. «Ось заскочу до кумасі ключі заберу від гаража на Жигулі і поїду собі на своє Заріччя до родини ото сюрприз буде бо не відають що вже до Фастова прибув»- думає Петро. А як куму згадав статну та пригожу то навіть облизнувся. І в голові майнув вислів народний «Який кум на кумі не бував!», мрії солодкі туманом голову запаморочили бо знав що і Валюша не рівно на нього дихає. Але ж кума Володю поважав тому здержував пориви душевні. А ось і хата знайома . Валя саме прибирати закінчила у віконце глянула ,що Петро хвіртку відчиняє аж кров по скронях зацокотіла-такий ладний кум у неї:високий ,чепурний а посмішка чого варта. «Здорові будьте!»- привітався , «Як се маєте?», та посміхнувся щиро і привітно. «Заходь кумоньок,бо як Володя у відрядження поїхав то і чоловіка в хаті не бачила». Тільки за стіл сіли побалакати ,сусідка Маруся до хати вскочила про сірники питає а сама очима по хаті стріляє. Випровадили Марію а Ніна з хлопчиком своїм Павликом язиком поплескати заскочила. Побалакали з пів години Петро і каже: « А я кумцю за ключами від гаража прийшов. До речі,ти мої Жигулі так і не бачила». Дає Валя ключі і пропонує : «Може на авто покатаєш а там і додому поїдеш?».Так і вирішили .Швиденько хату зачинили і до гаража за п’ять хвилин дійшли .Авто дійсно вражало ,бо Жигулі тільки виробляти стали і колір червоний пасував і сидушки кожані. Сам гараж був великий та охайний навіть бензином не пахло,ще і диван старенький(з дому перевіз) в глибині стояв. Як глянули на нього то чомусь зніяковіли
та засміялися весело. «Ну-ну !»- подумав Петро і запропонував: «А що кумася як збігаю до магазину в Мехколону та замочимо авто бо ржавіти буде?»,а Валя і не проти. «Тільки закрий мене ,щоб розмови не пішли як угледить хто»-каже. Петро швиденько вийшов ворота гаражні зачинив і до крамниці. Гроші були то і закуски набрав і випити не забув,навіть шампанського пляшку прихопив бо знав що Валюша його полюбляла. Як до переїзду підійшов то побачив що фура велика суне. Став коло шлагбауму а зад фури підскочив та тарах Петра і на опору бетоновану кинув. Фура поїхала а Петро без тями лежати залишився. Працівники переїзду підскочили швидку допомогу визвали відкачувати почали. Потрапив наш Петро з тяжким струсом голови в лікарню,лікарі всю ніч до тями приводили і тільки з ранку отямився хворий і навіть згадав що воно вийшло а там і про те що куму замкнену в гаражі залишив. А Валентина як пішов Петро за харчами,вляглася на диванчику ,ковдру поправивши та і віддалася еротичним вигадкам і все в них з Петром так гарно виходило що посмішка весь час на обличчі була. Ось година минула друга закінчується,враз замість еротики інше в голову лізе.
«Може до міста в гастроном подався бо мехколонівський магазин закритий!»- ще почекала. Вже і на дворі сутінки з гаражів всі розійшлися тільки собаки сторожеві гавкати почали. Пробрав Валюшу мороз по спині : « А що як Петро жінку Софію зустрів і додому про мене забувши пішов?». «Ой лишенько» думає: «Добре що синок в селі у баби а ось кури та кабанчик не кормлені досі»- засумувала та злістю на кума наливається. А як опівночі Петро так і не прийшов то вже лютувати почала. Грюкала молотком,що на полиці знайшла по воротах залізних: «Може сторож почує» .А гараж серед сотні подібних на самому краєчку побудований-ніхто не чує. Згодом ,як писк мишачий почула ,взагалі Оскаженіла і почала себе не тямлячи молотком по капоту Жигулів лупити дірки в залізі пробиваючи а там і переднє скло авто вилетіло під натиском Валюшки. Ослаблена врешті гепнулась на диван і забулася в кошмарному сні. А Петро зрання давай медсестру просити щоб подзвонила до дому бригадиру їхньому Леоніду та про біду Петрову розповіла і щоб швиденько Льоня до лікарні біг. Вмовив, через пів години бригадир в палату прийшов. Вони товаришували і Петро щиро все як було розповів та попросив швиденько взяти ключі ,що в піджаку були і куму Валю відчинити. Все каже розкажи їй і перепроси щоб обіди не мала. Зрозумів ситуацію Леонід на велосипед і в гаражі поїхав. Валюша саме проснулася на дивані та перелякано подивилася що з машиною накоїла але злість на Петра все переборола ладна була знову за молотка взятися. Тут чує хтось ворота відчиняє,ключі в замку повертає . «Ну думає Петре отримаєш ти в мене!»- за молотка і стала під воротами. Льоня прилаштувався нарешті, відчинив замка і тягне ворота на себе. Прислухається: тихо всередині а як тільки голову просовувати почав то вмить від Валюші молотком по тім’ячку отримав. Замиготіло в очах та і впав до долу. Вискочила Валентина з гаража ,очима блимає,скроні побіліли та і побігла по дорозі до дому з молотком в руках мов навіжена підскакуючи і скиглячи ,витираючи сльози руками. А фінал історії був такий: Льоня з Петром ще кілька днів в травматології лікувалися. Щоб жінка Софія нічого не знала ,вигадали що то вкрасти машину з гаража хотіли а як не вийшло то злість зігнали машину понівечивши. Ремонт в гарну копієчку обійшовся,А ось з кумою Валею назавжди Петро «горшки побив» так і не зрозуміли кум Володя та Софія що то воно сталося!
Ось чим залицяння до куми можуть обернутися!


Далі буде.
Omnia mea mecum porto

#20 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 09 Ноябрь 2012 - 20:27

Продовження.

«А на цвинтарі все спокійненько!»

Сталося це на при кінці шістдесятих. У виконробському міс-
течку (прорабська дільниця) що між вулицею Комарова та Мехколоною розташоване , відкрили магазин де випити і закусити завжди взяти можна було і до Фастова йти потреба зникла.
Тож біля магазину своєрідний центр спілкування місцевих жителів
утворився. А через певний час виникла дружня компанія з загальними інтересами (тобто хобі загальне).Сергій Іванович та Василь Миколаєвич мали вік за 60 і їх саме так величали,інші члени клубу за уподобаннями мали вік від 50 до 55 років. І звали їх по простому Степан,Микола та Тарас. Інколи до друзів приходив Семен що мешкав в Миронівському парку , та після другого одруження з’являвся тільки інколи . А інтерес був у друзів один: опісля шостої вечора збиралися біля магазину що п’ятниці та по суботах збирали гроші і затоварившись закускою та горілкою йшли на цвинтар. Спочатку знайомства спиртне купували в магазині а вже потім надибали на вулиці Комарова господиню що самогон гарний гнала. І потрібну кількість необхідної горілки за місяці знайомств визначили:трилітрова банка,не більше і не менше. Саме такої кількості щоб душевно поседіти і задоволення відчути вистачало. Тітка Семенівна (виробник самогону) до хлопців звикла і якщо до зарплати грошей у них не вистачало то в борг завжди ту банку наливала. Ось і сьогодні ,Миколу і Тараса до Семенівни послали а Сергій Іванович та Василь Миколаєвич прискіпливо закуску в магазині вибирали. Потім неквапливо йшли на місце зустрічі ,тобто біля могили ксьондза на цвинтарі. Там лавки є і ні-
хто не потурбує,особливо жінки бо вечорами на цвинтар ні ногою.
Тільки ветерани вмостилися на лаві,вже і Микола з Тарасом підходять. «Ось тільки Степана не буде у відрядженні»- мовив Микола. А раз когось з компанії немає то кількість грамів на брата збільшується на долю відсутнього бо тара повинна бути пустою-це закон. Тільки Сергій Іванович мав свою квоту :два стакана і все ,бо за серце турбувався а хто наполягав то відповідь отримував : «Два стакана і баста,що я Слон ?». І перший тост завжди був постійний : «Вип’ємо за тих хто вже не з нами ,хай пухом земля їм буде!». І без цокання,випивали до дна з поважними виразами на обличчях. А потім повеселівши компанія пила за здоровіє в сих разом та кожного окремо,за близьких та друзів ну а ту лишку що залишалася від Степанової долі за Степана і випили щоб відрядження вдале було і повернувся живий та здоровий .Сергій Іванович після двох гранчаків не пив більше а Василь Миколаєвич ледь на донці налив тож лишки горілки Миколі з Тарасом дісталися. Вони і не сперечалися але сп’яніли добренько. Після осушеної банки з горілкою, побалакали про політику ,підтримали Фіделя Кастро і всих кубинців в боротьбі з американським імперіалізмом потім Микола з Тарасом сперечалися яка кума краще –Миколина Оксаночка чи Тарасова Юля. Вже і на сон почало клонити а сигналу,тобто потяга Москва-Хмельницький що о 23-00 пролітав через переїзд не було. «Що знову запізнюється?»- спитав Сергій Іванович. «Дождемося!» - буркнув у відповідь Василь Миколаєвич. Та тут всі з полегшенням зітхнули бо з гуркотом на переїзд наїздив очікуваний потяг.
« Все друзі по домівках»- піднявся Сергій Іванович протягуючи руку долонею до верху відразу всім товаришам. «Завтра як завжди о 18 годині»- нагадав він. Розходились в різні боки : Сергій Іванович жив поряд у прорабському містечку ,Тарас з Василем Миколаєвичем почимчикували в будиночки Мехколони а Микола вирішив трохи поседіти щоб у голові посвітлішало. Через пів години він підвівся і не трезвою ходою рушив з цвинтаря. Та тільки почав підходити до брами як під’їхала машина і почулися голоси кількох людей: «Чи військові,чи міліція?»- подумав Микола,вгледівши вдягнуту на людях форму. Від гріха подалі пішов напрямки між могилками до другої алеї а звідтіля і до дому
кілька кроків. Місяць саме зайшов за хмари і Микола йшов навмання,весь час натикаючись та обходячи огорожі могилок. І тут він, зробивши крок уперед , полетів у прірву гепнувся боляче ще і ногу підвернув. Що то була свіже викопана яма під поховання зрозумів відразу та вилізти не виходило –чи з переляку,чи від болю в нозі .Тож звати на допомогу боявся,що як міліція прибіжить .І від вулиці далеко не почують.
В ямі було навіть затишно. зверху миготіли зірки і місяць вигляд -ав за хмаринками. Микола зітхнув влігся на землю підклавши руки під голову і міцно заснув. Не відав він що жіночка його Надія вже і до витверезника дзвонила,і в лікарню ,і до моргу .Зник Микола і все!Сіла бідолашна під клунею на дворі і втираючи сльози гнала від
себе найгірші думки: «Тільки б живий був і щоб не до Таньки в ліжко скочив. Хай би тільки прийшов,хай би Бог від напасті милував його».
Ось і ранок на дворі сонце вже в небі сяє. Підходять до цвинтаря копачі з лопатами на плечах. Старший Михайлович завжди похмурий і задумливий та Юрко молодий ще чоловік та трохи ледачкуватий ні щоб на виробництво йти працювати - то копачем влаштувався бо завжди свіжа копійка і час роботи не регламентований .А йшли зрання щоб встигнути останній штик у вчорашній ямі докопати бо так належить як поховання тільки сьогодні буде а ще ж свіжі дві вирити треба. Підходять до ями Юрко сплюнув на долоні взяв лопату і вже в яму стрибати намірився і тут як зойкне перелякано: « Михайловичу!Небіжчик вже сам прийшов» ,той до ями,почухав потилицю і каже: «Та буцімто жінку повинні були ховати».Схаменулися що дурню кажуть перевернули лопату та держаком «небіжчика» під ребра .
А той як заволає: «Не чіпай Надія дай посплю!». Зареготали гучно копачі , Микола пробудився .Угледіли що то Микола,бо знали компанію що на цвинтарі відпочиває, і ще більше розреготалися. «Блазні! Краще руку дайте»- насупився Микола. Коли виліз з ями весь в землі ,в зім’ятому одязі то відразу ,не подякувавши Юркові та Михайловичу за допомогу,посунув додому оглядаючись та ховаючись від перехожих. Ось нарешті і дома. Тільки відчинив хвіртку як Надюша ,що і досі бідкалася коло клуні кинулася до Миколи ,цілуючи його в замурзані щоки і обливаючись гіркими сльозами. Що він був не у Таньки відразу по одязі зрозуміла а як почула про «пригоди» чоловіка то за серце вхопилася ,так жаль його стало . Швиденько нагріла води,допомогла помитися,нагодувала і відпочивати поклала. «Добра вона в мене і кохає по справжньому» - подумав Микола,вирішивши що сьогодні до друзів не піде а краще з Надюшею побуде. Зібралися друзі через неділю а як про пригоди Миколині почули то вирішили місце зустрічі перенести з цвинтаря на галявину біля Лісгоспу. Там піонери багаття палять а спортсмени кроси бігають і тобі ніяких ям. Тож повчальний досвід друзі набули і посиденьки на цвинтарі на завжди припинили. ВСЕ!
Omnia mea mecum porto




Количество пользователей, читающих эту тему: 0

0 пользователей, 0 гостей, 0 анонимных

   Rambler's Top100    Рейтинг@Mail.ru