To Top

Перейти к содержимому


Фотография
- - - - -

93 свічка...


  • Авторизуйтесь для ответа в теме
Сообщений в теме: 2

#1 jjulie

jjulie

    Лучший фотограф сентября 2013 г.

  • Пользователи
  • PipPipPip
  • 157 сообщений

Отправлено 11 Ноябрь 2012 - 09:48

Моя школьница написала о жизни своей прабабушки...интересно услышать мнение.

Дев’яносто третя свічка…

глава I
Новорічний подарунок.

В повітрі пахло святом, новорічною ялинкою та приємними несподіванками. По кімнаті зі сторони в сторону нервово ходив міцної статури чолов’яга. Раптом стривожену тишу розбурхав приглушений стук у двері. Від несподіванки чоловік ледь не підстрибнув і не гаючи ні секунди, буквально підлетів, відчиняти. В приміщення зайшла середнього росту жінка в білому халаті, з таємничою валізкою і серйозним виразом обличчя. Окинувши легким поглядом хазяїна оселі, лікарка заспокоюючим тоном сказала:
- Не хвилюйтеся, Станіславе, де кімната вашої дружини?
Не вронивши с вуст ні слова, Станіслав провів жінку до Михайлини, своєї коханої і матері трьох чарівних хлопчиків, які в даний момент нетерпляче рипали дверима дитячої, намагаючись збагнути що коїться за її межами. Єдиним віконцем до таємничого світу дорослих, тобто коридору, зараз була маленька щілинка між дверима. Перед нею і штурхались малі непосиди в намаганні хоча б щось та вивідати. Старший Станіслав, названий на честь батька, уперто не хотів поступатися місцем огляду двом молодшим близнятам, Михасю й Миті. Невдовзі суперечку перервав голос батька:
- Можете виходити, хлопчики. У нас з мамою для вас подарунок...
Не гаючи часу, всі троє вискочили з кімнати і побачили у тата на руках цікавий зверток тканини, який той тримав з непередаваною ніжністю. Не тягнучи інтриги, чоловік присів на одне коліно, щоб бути на рівні зі своїми синами і відкинув куточок покривала. Який же був подив дітей коли ті побачили рожеве кругленьке личко, яке капризно жмурило оченята, виглядаючи з пелюшок.
- Знайомтесь, це ваша молодша сестричка Галинка.
Лагідно проговорив Станіслав старший, посміхаючись. Михась, якого розпирало від щастя, підскочив ледь не до стелі і радісно вигукнув:
- Ура! Дівинка, дівинка!
Кімнату наповнив щирий сміх всіх в ній присутніх. Авжеж, бо сказане Михасем слово «дівинка» замість звичного «дівчинка» прозвучало доволі кумедно, так як малюк не вимовляв деякі літери.





Глава II
Перший раз у перший клас, або «Познімайте кісточки»

З дати народження Галі пройшло вісім років. Дівчатко росло слухняною і милою дитиною. Ну і звісно дуже допитливою, адже де ж ви бачили малюка який би не жадав побачити і пізнати щось нове і не знане раніше? Особливо Галинці подобались мамині «життєві історії». Але не завжди вони були веселими, часто траплялися розповіді і з доволі сумним і драматичним сюжетом. Одна з таких особливо запам’яталася дівчинці. В цій історії йшлося про дітей, які працювали на панів і за провини їх били різками і палицями, від чого, як казала мама: «їх пробирало до кісточок». В фантазії малої випливали лячні образи тих нещасних і як болять у них кісточки.
Сонячний осінній ранок, за вікном красується пані осінь вбрана в жовтогарячі відтінки пожовклого листя і трави. Причепурена мамою, Галинка з піднесеним настроєм гордо крокувала вперше до школи. Вчасно прибувши на урок і зайнявши місце за столом дівчатко з виблискуючою в очицях цікавістю почало розглядати свій клас, не залишаючи без уваги не єдиного закутка кімнати. В навчальне приміщення зайшла вчителька. Це була молода жінка в скромному вбранні і доброзичливою усмішкою на губах. Але як грім серед ясного неба з її уст пролунало речення:
- Добрий день, дітки. А тепер познімайте кісточки…
Під враженням від маминих історій Галя, почувши про кісточки, за лічені секунди вибігла з класу і помчала до дому. Здивуванню Михайлини не було межі, коли та побачила налякану дочку на порозі домівки.
- Що трапилося, Галинко?
І повідала мала мамі страшну історію про «злу вчительку» яка хотіла зняти з дітей кісточки. Не второпавши почутого, мати взяла доньку за руку і пішла з нею назад до школи.
Увійшовши до класної кімнати Михайлина першим ділом привіталася з вчителем, а вже після запитала про які кісточки йшла мова, що її дитина отримала переляк. Жінка здивовано подивилася спочатку на ученицю, а потім на її не менш здивовану маму і перепитала.:
- Кісточки? Які кісточки?
- Ну як які? Ви ж самі сказали: «А тепер познімайте кісточки…»
Обурено випалило дівчатко. Вчителька залилась сміхом, як і всі хто був у класі.
- Галю, ти напевно недочула, я сказала «познімайте хусточки».
Посміхаючись запевнила вчителька, не зводячи погляду зі своєї учениці фантазерки. Як тільки все утряслося, мама з полегшенням передала доньку в руки вчителя і зі спокійною душею відправилася до дому. А мала вигадниця попросила пробачення і сіла на своє місце. Після цього дня вона ще довго пам'ятала цей конфуз і пам’ятає по сей день.


Глава III
Втеча

Пройшло не мало часу. Багато днів, тижнів, років пролетіли з неймовірною швидкістю. Дітвора підростала, все йшло своєю чередою тихо-мирно… Але у щасливій сім’ї трапилося велике лихо. Станіслав старший захворів тифом і невдовзі помер. Михайлині довелося самотужки піднімати дітей на ноги. Від страшенних переживань жінку паралізувало і не в змозі ходити вимушена була бути прикованою до ліжка. Але як говориться в народі, біда не приходить одна. Убрана в чорний скривавлений плащ, до країни увірвалася на диявольській колісниці стара відьма – війна. Михася, Митю і Станіслава молодшого, які вже добряче виросли і стали міцними юнаками, забрали на фронт, а Галинка залишилася разом зі скошеною хворобою матір’ю. Що дня дівчина виконувала усю роботу по хаті і старанно доглядала за Михайлиною, незважаючи на те що всюди панував пронизуючий холод і голод. Але невдовзі трапилося найстрашніше, до міста увірвалися фашисти. Головною їхньою місією був збір молодих дівчат, яких вони збиралися вивезти до Германії. Прийшли і за Галею. Єдине, що вона встигла - це взяти свою червоненьку хустинку – талісман і поцілувати хвору маму на прощання.
Велике темне невідоме приміщення двоповерхової будівлі, в середині і зовні якого чергували фашистські озброєні патрулі. Саме сюди було загнано молодих невільниць, серед яких, у тому числі, була і Галина. В її голові промайнуло все життя, а розум заполонила одна єдина думка: «Тільки б втекти…» Дівчина, не впадаючи у відчай, через натовп по уважніше роздивилася навколишній простір, вишукуючи поглядом місця де стояли патрульні. Зауваживши що наглядачі чергують тільки при вході з вулиці до приміщення та біля виходу з цього самого залу, Галя, дочекавшись їх перезміни, спритно прошмигнула у двері до великого коридору. Там було кілька масивних вікон і одне з них, на вдачу дівчини, було при відчинено. Але це ж другий поверх – високо…вибору немає, треба стрибати. Зібравши всю свою силу і хоробрість в кулак, Галинка випурхнула, наче птаха, з вікна. Приземлення видалося не дуже м’яким, але вдалим. Відважна відбулася кількома подряпинами і зчесаними колінами. Не бачачи навколо себе світу білого, дівча рвонуло з місця і дременуло, не думаючи куди, головне подалі від цього страшного місця. Галина розуміла, що до дому ні в якому разі повертатися не можна. Дуже скоро нацисти обов’язково помітять зникнення дівчини і першим місцем пошуку буде її рідна домівка. Раптом в голову втікачки пришла гарна ідея – бігти що є сили в Київ до своєї найкращої подруги яка жила зі своєю мамою і була завжди рада бачити Галю. Не втрачаючи ні секунди дорогоцінного часу, Галинка відправилася в неблизьку дорогу до столиці.
Чотири дні й чотири ночі добиралася вона до Києва не жаліючи ніг, які вже були збиті в кров. Напрям дівча питало тільки у старожителів, щоб не натрапити на фашистів і зрадників.


Глава IV
Скрутні часи

Світанок. Сонце сонно почало викочуватися на небосхил. Нарешті зору Галини відкрилася велична столиця! Перевівши подих, втікачка рушила вже по знайомому маршруту по Київських вулицях до будинку подруги. І ось потрібний будинок стоїть прямо перед нею. Піднявшись на потрібний поверх до потрібної квартири, дівчина постукала у двері, навіть не будучи впевненою в тому чи є там хто живий. На щастя, Галі поспішно відчинила мама подруги. Обличчя жінки осяяв подив, кого-кого, а Галину вона не очікувала побачити на порозі. Привітавшись і повідавши свою сумну історію дівча з надією в очицях подивлялося на володарку квартири. Перейнявшись розповіддю юної втікачки, господиня запросила її в середину. На зустріч Галині вийшла Оля, її давня подруга, яка запримітивши знайоме обличчя, кинулася до неї з обіймами. Спочатку сама Галя не впізнала подруги, адже звикла бачити її з довгою косою, а тут Ольга була геть коротко пострижена, до того ж і не рівно, та чомусь вимащена зеленкою. В хаті сильно пахло оцтом. Не розуміючи що коїться, втікачка поцікавилась чому у подруги такий не здоровий вигляд. Як виявилось все це було зарання сплановано для того, щоб фашисти не забрали Олю до Германії. Дівча вдавало хвору на тиф так як нацисти дуже боялися всілякої інфекції. А різкуватий запах оцту був через те, що Ользі, як «хворій», клали від температури компреси. Розібравшись зі склавшимися обставинами біглянку вирішили сховати за грубою в дошках. А зверху їх облили тим самим оцтом і старими парфумами на випадок чергового приходу фашистів з псами, які людей учували буквально з під землі. Різкий запах був не малою перепоною для тонкого собачого нюху і через це пошуки завжди кінчалися провалом.
Так день за днем Галинка проводила в темній тісній, але відносно безпечній схованці, яку вона покидала тільки за для того щоб поїсти. Кожний раз коли домівку навідували незвані гості, завбачивши «хвору тифом» Олю, вони не задумуючись поспішно покидали межі приміщення. Неначе у найгіршому кошмарі так минув місяць, наставала пора вертатися до свого рідного міста й домівки.
Одного разу, по серед ночі, мама Олі розбудила Галю і відвела на вокзал, до свого доброго знайомого, який працював на паротязі машиністом. Жінка попросила його підкинути Галинку до рідного містечка під виглядом вугляра-помічника. Чоловік згодився, і видавши дівчині форму, допоміг забратися на її нове «робоче місце». Паротяг рушив. Сховавши волосся під непримітний робочий капелюх, Галина почала роботу.
Локомотив повільно доїжджав до точки призначення. Все б було набагато швидше, але по дорозі кілька разів починалося бомбування. На шматки розірвало майже всі вагони, «вижили» лише пара перших з машиністом й «вуглярем», хоча і тих добряче покоцало. Мало-помалу горе-паротяг «доповз» до рідного міста Галі. Була глуха ніч. Вискочивши з локомотива дівча, подякувавши за поміч машиністу, не втрачаючи ні секунди помчала по знайомим вуличкам до хати, де, вона надіялася, ще чекала її ненька.


Глава V
Розруха

Домчавши до рідного при хистку Галину очікував до болю не приємній сюрприз. Від її домівки залишилося лише кілька на-пів зруйнованих стін, про вікна залишилася лише згадка у вигляді обломків рам і вибитого скла, дах був повністю обвалений. Серце прискорило темп биття через хвилювання за маму, адже ймовірність того що вона загинула була не малою. Повільно відійшовши від шоку, Галина вирішила побігти до бомбосховища, що знаходилося не подалік, у старому заводі, з надією що можливо її матері вдалося врятуватися. Що є сили дівча помчало туди. Добігши до величезної масивної будівлі і пробравшись в середину, Галя повільним уважним поглядом окинула оточуючих в пошуку одних єдиних, знайомих і таких рідних очей. На вдачу дівчини ці пошуки увінчалися успіхом. Михайлину врятували сусіди і принесли її сюди. Щастю Галинки не було меж. Очі налилися сльозами радості. Підбігши до неньки, дівча обійняло її за плечі, на що та відповіла теплою, світлою і невимушеною посмішкою.
Але щастя не могло тривати вічно, радість возз’єднання в момент замінив пронизуючий біль втрати. На війні загинули два брати Галі. Митя був спалений заживо у танку в Берліні, а Михайла настигла доля зниклого безвісті. Залишався лише маленький промінчик надії, що кровожерлива відьма війна поверне до дому хоча б Станіслава…
Все затихло. Пройшло не мало часу. Одного травневого ранку приміщення заводу наповнив дзвінкий пронизливий звук гудка, який прозвучав вперше за весь час воєнних дій. Весь народ, що переховувався в бомбосховищі ринувся на зовні. На дворі рупор радісно оповістив люд про закінчення війни!
Почалось нове, після воєнне, не легке життя. Зруйнований, майже що до фундаменту, будинок взялися реставрувати. Станіслав живий і, на диво, здоровий повернувся зі служби та до того ж мав змогу похизуватися заробленими в нелегкому бою орденами. Тихими сімейними вечорами родина збиралася разом і розповідала про свої не приємні пригоди під час війни.
Місто повільно поверталося до життя, відновлювалися робочі місця, починали працювати заводи і фабрики. На устах людей почали все частіше з’являтися, здавалось би, вже давно забуті усмішки. Галина влаштувалася на роботу до міліції секретарем, адже ще до війни навчилася користуватися друкувальною машинкою, щоб хоч якось матеріально підтримати своїх єдиних і найрідніших


Глава VI
Впертий залицяльник

Пройшло ще трохи часу. Наша героїня виросла стрункою русявою красунею з довгою косою. Світла шкіра, рум’яні щоки, все це прикрашало привабливе дівоче личко. А очі, ясно блакитні неначе світанкове небо! Такий заворожуючий погляд не міг залишити без уваги не один юнак. Але гордовитій Галі було не до залицяльників, найголовнішим для неї була сім’я і робота.
Одного дня, в відділенні міліції, де працювала Галя, прибуло поповнення – новий інспектор на ім’я Михайло. Високий, симпатичний хлопчина з гарними манерами. З першого ж дня роботи новачок запримітив серйозну, але в той же час таку привабливу секретарку, яка весь час щось уважно вибивала на своїй друкувальній машинці за столом навпроти і навіть погляду не кидала в його сторону. Всі намагання привернути увагу до своєї скромної персони були марними, що дуже засмучувало юнака. І ось одного літнього дня у Михайла увірвався терпець, він вирішив будь-якою ціною здобути таке неприступне серце Галі. Взявши з собою пакетик цукерок і спілих соковитих вишень, якими хотів пригостити дівчину, парубок зайняв робоче місце, тобто стіл, на якому була гора різних за важливістю документів і графин з водою. Вичекавши підходящого моменту, Михайло не сміливо запропонував Галинці цукерку. Але дівчина, не відриваючи своїх блакитних очей від паперів, холодним, байдужим голосом відмовилась. Планом «Б» були вишні. Не довго чекаючи юнак запропонував і їх, але й тут вперте гордовите дівчисько «закрутило» своїм кирпатим носиком. У відчаї хлопчина вирів піти на більш відчайдушний вчинок… З демонстративним виглядом Михайло поклав перед собою пакунок з ягодами і став ними ласувати, але замість того щоб викидати кісточки від плодів в урну, парубок влучно «стріляв» ними по ніжкам Галини, які трішки виглядали з під столу. З непохитною впевненістю і без лишніх емоцій дівчина впевненою ходою наблизилася до робочого столу стрілка і взявши в руки графин, вилила його вміст, тобто воду, на голову нахабного залицяльника…і цим самим заливши ще й велику купу важливих паперів. Михайло був ошелешений таким вчинком з боку Галі і тихо незадоволено пробурмотів: «Два місяці роботи псу під хвіст, що тепер робити…» Від засмученого вигляду юнака в серці дівчини щось зойкнуло, їй стало шкода хлопчину. Зрозумівши свою провину, Галина прийнялася виправляти скоєне. До пізнього вечора вона, під чітким керівництвом Михайла, передруковувала зіпсовані документи, а після хлопчина проводжав горе-секретарку до дому, так як було вже темно. Все ж юнак домігся свого…
Кілька років по тому Михайло й Галина одружилися. Їх первістком став хлопчик, якого назвали Леонід, який був як дві каплі води схожий на Михайла, при чому як і характером, так і зовні. Потім на світ з’явилася довгоочікувана доня – Людмила, яка була дуже схожа вже на маму. Брат Галі Станіслав одружився, і жив поряд у будинку через паркан. Обидві сім’ї жили щасливо, діти підростали, все йшло своєю чередою. Але хворенька мама Галинки, у віці 90 років, померла. Для Галі це звісно було болісним ударом, але завдяки підтримці рідних вона змогла пережити і цю трагедію…


Глава VII
Дев’яносто третя свічка

Роки неспинно йшли, діти Галі й Михайла виросли і вже мали свої власні сім’ї. Син Леонід жив окремо, працював на тому самому заводі де колись було бомбосховище, яке зіграло не останню роль в долі Галини. Первісток мав красуню дружину, а трохи згодом на світ з’явилася й маленька дочка, яка стала першою онукою для його мами й тата. Людмила і її новоспечений чоловік теж, невдовзі, подарували щасливій бабусі й дідусю двох дівчаток-унучат. Михайло встиг поняньчити дітвору, але не довго. Його настигла страшна хвороба, від якої, як не старалася його дружина, він помер. На кладовищі все більшало могил в яких покоїлися найрідніші душі нашої героїні.
Але на цьому життя не кінчається, час все пливе за течією буття… Вже бабця Галина, нарешті, дочекалася першу правнучку, онучку Леоніда (тобто мене – автора цього твору). А потім і діти дочки подарували старенькій спочатку правнука, а слідом й двох двійнят правнучок. Але знову час взяв своє, іще одне місце на кладовищі зайняв коханий син Галини…
Моя прабабуся не знаходила собі місця від горя втрати. Вся її родина боялася що крихке серце старенької не витримає цього, але на щастя бабуся витримала й це життєве випробування. Колихаючи в колисці двох крихітних правнучок Галина подумки згадує моменти свого життя, як веселі і радісні, так і трагічні, які змушують серце обливатися кров'ю. Великий шлях позаду, багато чого було сказано і зроблено, але я сподіваюся, що попереду буде ще багато чого гріючого душу і в черговий раз, я дуже цього хочу, 31 грудня 2012 року на святковому торті моєї прабабусі запалиться дев’яносто третя свічка.
Ось таке скоро плинне життя, повне найрізноманітніших барвів, починаючи від яскравого блакитного кольору надії, сірого холодного відтінку печалі і закінчуючи білим, фарбою нових починань та чистоти доброти душевної.

#2 borisovich

borisovich

    The simple administrator

  • Главные администраторы
  • PipPipPipPipPip
  • 13 652 сообщений

Отправлено 11 Ноябрь 2012 - 10:28

Очень хорошо, молодец! :good:
Omnia mea mecum porto

#3 anticom

anticom

    Вшанований громадянин міста

  • Пользователи
  • PipPipPipPipPip
  • 1 555 сообщений

Отправлено 11 Ноябрь 2012 - 11:58

У этой девочки есть врождённый (ещё не окрепший) дар рассказчика. Уверен, она будет развивать его, и, возможно, добъётся успеха на этом поприще.

Пока же, данный текст похож на заявку на сценарий и просится раскадровка. Это всего лишь скелет, на который можно нарастить мясо. :good:

Пожелаем ей удачи! :lol:




Количество пользователей, читающих эту тему: 0

0 пользователей, 0 гостей, 0 анонимных

   Rambler's Top100    Рейтинг@Mail.ru